,
,
Відеоканал ЧДТУ

ЧДТУ

Черкаський державний технологічний університет
Cherkasy state technological university

Черкаський державний технологічний універсітет

Ви тут: ЧДТУ Новини Студенти ЧДТУ відвідали ветерана Олександра Кулініча напередодні Дня визволення України від нацистських загарбників
П'ятниця, 28 жовтня 2016 13:58

Студенти ЧДТУ відвідали ветерана Олександра Кулініча напередодні Дня визволення України від нацистських загарбників

Студенти ЧДТУ відвідали ветерана Олександра Кулініча напередодні Дня визволення України від нацистських загарбників

Територію України було визволено від нацистського загарбника 28 жовтня 1944 року. Студенти факультету економіки та  управління та факультету харчових технологій і сфери обслуговування послухали спогади ветерана Другої світової війни Олександра Кулініча – людини з великої літери.

Багато горя випало на долю тих людей, які пережили страхіття війни та тих, хто наближав перемогу. Серед багатьох самовідданих патріотів нашої держави був і Олександр Іванович Кулініч.  Він тривалий час працював на Факультеті електронних технологій Черкаського державного технологічного університету аж до виходу на заслужений відпочинок. Практично жоден масовий патріотичний заходи в ЧДТУ не проходять без його участі. Спогади, формування громадянської позиції у сучасного молодого покоління та настанови на майбутнє наскрізною лінією витупає у його зверненнях до молоді.

Олександру Івановичу виповнилось дев’яносто років 20 червня 2016. Поважний вік. Напередодні Дня визволення України від нацистських загарбників представники від студентів, профспілкового комітету та Центру студентського розвитку та культурних програм завітали з гостинцями до ветерана, аби віддати шану і повагу.

Друга світова війна! Стільки спалених міст, сіл, селищ, стільки загублених життів та сімей! Наш герой чотири роки дивився в очі смерті. Олександр Іванович Кулініч передчасно подорослішав і згадка про дитинство в концтаборах не полишає його і дотепер.

Рідну матір Олександр майже не пам’ятає. Народився хлопець в селі Куцівка Смілянського району. Від першого шлюбу у матері була семирічна донька, а Сашко був її другою дитиною. У віці п’яти років мати відвезла його в містечко Христинівка до батька, там і покинула.

«Мої батьки розлучились відразу, коли я народився. Весь цей час за мною доглядала старша сестра. Потім мати відвезла мене до батька, тихенько відчинила двері кімнати, де він жив, запустила мене всередину і зачинила їх за мною. Більше я ніколи в житті її не бачив», – розповідає Олександр Іванович.

Вже у шість років хлопець навчився готувати собі їсти. Холостякували разом з батьком недовго, згодом з’явилася мачуха.

У віці п'ятнадцять років хлопець закінчив перший курс технікуму. На цьому навчання завершилось, адже розпочалась війна. Через те, що батька призвали до лав радянської армії, хлопець вимушений був жити у друга сім’ї в селі Розсішки. Там Олександра зарахували до артилерійської бригади, що ненадовго зупинилася в селі. Повоювати йому так і не вдалося. Армія відступала, а по дорозі на Умань двічі попали під обстріл, а згодом опинилися в оточенні. Втекти таки хлопцеві вдалося назад до Розсішок. Неодноразово він  попадався фашистам, та різними хитрощами вдавалося втекти.

«Одного разу зустрів двох німців. Вони скинули з мене картуза та по короткому волоссі зрозуміли, що я солдат. Врятувала мене якась бабця, яка відволікла загарбників. Доки вона пригощала їх молоком, я швиденько стрибнув у високу картоплю», – пригадує наш ветеран.

Під час облав, у 1942 році, хлопця разом із другом схопили та відправили в концтабір Дахау. Везли їх в окремих товарних вагонах, під ногами була лише солома. За кілька днів погодували лише один раз, дали півбуханки хліба та шмат ковбаси.  З концтабору тікали кілька разів і щоразу їх  ловили та суворо карали. В Дахау нацисти проводили різноманітні досліди на в’язнях. Ветеран знає про це небагато, але бачив, як найміцніших в’язнів обирали для забору крові. А одного разу потрапив в кімнату, де у великих ємностях зберігали людські органи. З концтабору все ж  вдалося втекти. В крематорії не вистачало вугілля, тому людей колонами по сто чоловік вели три дні «дорогою смерті» на південь, у Альпи, для розстрілу. Потім німці гнали їх по мосту, де знаходились великі бомби. Олександр з другом взялись за руки, перебігли через «мінне поле» та стрибнули в першу воронку, де хлопець  знепритомнів.

«Через якийсь час нас знайшли американці. А ще через кілька днів я заразився висипним тифом. Мені завжди щастило, адже я потрапив у шпиталь. Якраз тоді, коли несли мене на ношах, я й дізнався про перемогу Радянського Союзу. А потім нас, в’язнів, передали радянським військам», – ділиться Олександр Кулініч.

Після повернення на Батьківщину хлопець знайшов собі роботу електрозварювальника у рідній Христинівці. Згодом вступив і закінчив Городищенський сільськогосподарський технікум. Працював певний час в Запорізькій області агрономом, а в травні 1949 року був призваний до армії.

Після завершення строкової служби у військах протиповітряної оборони в місті Баку він лишився служити та здобував освіту інженера-електромеханіка в Азербайджанському інституті нафти та хімії. В той час і познайомився з майбутньою дружиною.

«Тамара мене взяла таки «на гачок». Ми, солдати, ходили на вечірні танціта знайомились з дівчатами.  Проте  на неї не звертав уваги», – сміється Олександр Іванович, – «А одного разу вийшов зі свого будинку, а вона мешкала неподалік. Зустріла мене та запросила в гості. Я довгий час не наважувався, а потім прийшов. Згодом одружився і жодного дня про це не пошкодував, бо вона була прекрасною не лише дружиною, але і мамою»..

Тамара подарувала Олександру двох прекрасних донечок Марину та Олену. Все життя подружня пара прожила душа в душу, майже не сварилися.

За все своє життя ветеран опанував кілька професій та видав власні наукові книги. Зі слів Олександра Івановича, кілька років тому журналістка з Німеччини писала дипломну роботу про тяжке його життя та видала двомовну книгу – біографію про нього.

Нині Олександра Івановича можна назвати по-справжньому щасливою людиною. У свої дев’яносто років він наповнений оптимізмом, має чотирьох онуків та більше десятка правнуків.

«Я добра та відкрита для спілкування людина. Завжди готовий допомогти. Але все ж  маю кілька слабкостей: думаю, що люди повинні бути такими,  як я сам, тому дуже їм довіряю, а ще маю звичку закохуватись в жінок», – жартома ділиться секретами наш герой.

Підготувала Тетяна Шевченко