,
,
Відеоканал ЧДТУ

ЧДТУ

Черкаський державний технологічний університет
Cherkasy state technological university

Черкаський державний технологічний універсітет

Неділя, 15 травня 2016 08:13

Вони підхопили стяг боротьби... (55 років руху шістдесятників)

Вони підхопили стяг боротьби... (55 років руху шістдесятників)

    В Україні після придушення збройної боротьби УПА совєтськими карателями національно-демократичні змагання продовжили дисиденти- шістдесятники. Термін дисидент має два значення: 1) у середньовіччі – відступник від католицизму, якого Церква розглядала як єретика і жорстоко переслідувала; 2) учасник руху, спрямованого проти комуністичного тоталітарного режиму.
    «Хрущовська відлига», що почалася після смерті Й.Сталіна, критика культу особи Й.Сталіна, відмова від деяких його крайнощів, початок реабілітації жертв сталінських репресій – все це було вимушеною реакцією на глибоку кризу тоталітаризму, і дало поштовх до пробудження демократичних тенденцій у суспільстві. Криза тоталітаризму мала певний позитивний вплив на національно-духовне пробудження і культурний розвиток України. Хоча збройна боротьба УПА і була придушена, ідеї справжнього, а не лише формального суверенітету України лишилися в українському суспільстві, особливо серед молоді і інтелігенції. Останнє виявилося у виступах представників різних верств населення з критикою національної політики Й.Сталіна, на захист української мови, національно-культурного відродження, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви. Зросла увага до відтворення правдивої історії українського народу, його самобутності. З 1957 р. став видаватися «Український історичний журнал», почалася підготовка до видання багатотомної історії України та історії міст і сіл. Спроби «десталінізації» суспільства, реабілітації багатьох партійних, державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої. Почастішали випадки критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Українська література збагатилася новими художніми творами М.Рильського, В.Сосюри, А.Малишка, О.Гончара, М.Стельмаха. З’явилися талановиті літературні критики – І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк. Заявили про себе нові імена: Г.Тютюнник, Д.Павличко, Л.Костенко, І.Драч, В.Симоненко, з якими пов’язане покоління «шістдесятників», і які діяли не тільки в столиці,  й у Львові, Донецьку, Харкові. На Донеччині заявив про себе В. Стус, Черкащина стала творчою стежиною для В.Симоненка. Ці невеликі гуртки, об’єднання були не досить помітними у загальному масштабі суспільно-політичного життя, проте в подальшому їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської свідомості, блискучим початком нового національного відродження дисидентів не влаштовували косметичні удосконалення системи, вони вимагали радикальних змін.

    У 60 – 70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки зародитися цей гідний подиву виклик режимові. Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції. Осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба, Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. На початку 70-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси. Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски «Українського вісника» у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.
    У проміжку між 1973 та 1975 рр., на фоні процесів відмови від політики сили та військової загрози, у відносинах між впливовими державами світу у три етапи відбулося засідання Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Підсумком цих зустрічей стало підписання у серпні 1975 р. в столиці Фінляндії – Гельсінкі Прикінцевого акта вказаної Наради. У Прикінцевому акті, зокрема, був зафіксований параграф VII під назвою «Повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань». Прикінцевий акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі був підписаний 35 державами, серед них і СССР.
    9 листопада 1976 р. у Києві було засновано Українську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, відому в історії також як Українська Гельсінкська Група (УГГ). Її першим головою став Микола Руденко. Загальні завдання у групах, сприяння виконанню Гельсінкських угод були схожими – фіксація порушень прав людини, домагання демократичних перетворень, донесення правдивої інформації про стан порушення в СССР прав людини до держав, де була свобода слова. Перед Українською Гельсінкською Групою стояли дві проблеми – порушення прав людини в СССР та – проблема національного поневолення і збереження української та кримськотатарської ідентичності. Зі схожими проблемами стикались інші неросійські Гельсінкські Групи (вірменська, грузинська, литовська), але в УГГ ці риси проявилися найяскравіше. Більшість українських правозахисників ще до створення УГГ намагалися примусити тоталітарну державу дотримуватись власних законів. На практиці  СССР продовжував сповідувати принцип, охарактеризований Дж. Орвеллом у його блискучому романі «1984» як «двомислення», коли офіційно проголошувались одні постулати, а на практиці здійснювалися зовсім інші. Наприклад, майбутній активний учасник УГГ Левко Лук’яненко у 1961 р. лише за постановку питання відповідно до статті (не діючої на практиці) тодішньої Конституції СРСР про вихід України зі складу СРСР був засуджений за ч. 1 ст. 56, 64 КК УРСР до найвищої міри покарання – розстрілу, який йому через 72 доби було замінено на 15 років позбавлення волі. І саме встановленням історичної справедливості стало те, що Левко Лук’яненко, як один із  авторів Акту про незалежність України від 24 серпня 1991 р., особисто його проголосив у Верховній Раді УРСР.
    Естафету дисидентів-шістдесятників, боротьбу за волю та незалежність України гідно перейняли сучасні захисники рідної землі – воїни АТО, волонтери, добровольці. Саме вони зупинили навалу новітніх прихильників ідей тоталітаризму і імперіалізму.
    Щиро вітаємо всіх, хто боровся і бореться за волю України і згадаємо тих, хто 55 років тому підняв прапор руху шістдесятників – руху Нескорених!
    Слава Україні! Героям Слава!