,
,
Відеоканал ЧДТУ

ЧДТУ

Черкаський державний технологічний університет
Cherkasy state technological university

Черкаський державний технологічний універсітет

Понеділок, 17 жовтня 2016 10:55

Євгеній Веретенін: «Найстрашніше було, коли прокинувся і не відчув ніг»

Євгеній Веретенін: «Найстрашніше було, коли прокинувся і не відчув ніг»

Життєва історія ветерана АТО Євгенія Веретеніна більше схожа на сюжет мелодраматичногофільму. Навіть не віриться, що скільки випробувань випало на долю однієї людини, й що боєць не лише не зламався, а, навпаки, загартувався, як сталь, і з оптимізмом дивиться в майбутнє. Євгеній був одним із перших українців, які добровольцями пішли відстоювати незалежність і територіальну цілісність нашої держави на Сході. Поки він був на війні, смерть забрала його прийомних батьків, а родичі несподівано з’явилися вже під час переділу спадщини – сімейного будинку,  повідомляє Нова Доба


− Народився я в місті Мала Виска, що на Кіровоградщині. Своїх біологічних батьків не знаю. Мати залишила мене в парку в листі (Євгеній народився на початку листопада), там мене знайшла бабуся, яка й стала моєю справжньою мамою. У бабусі й дідуся, які були мені за батьків, я прожив до 20-ти років. Закінчив професійно-технічне училище №16 за спеціальністю «Кухар-кондитер». Працювати за здобутим фахом не планував (посміхається, – авт.), це було суто для себе – щоб умів приготувати їсти, навіть якщо житиму без дружини. А після АТО на приготування тортів, звісно, взагалі не тягне.
Коли почалася війна, Євгенію якраз «стукнуло» 20 років. А через тиждень після святкування ювілею він уже був на фронті. Як стверджує сам боєць, намагався потрапити через військкомат, але це б зайняло багато часу, тому він пішов добровольцем в 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар».

− Першим місцем мого призначення був сектор «А» − село Трьохізбенка Луганської області – безпосередньо лінія фронту. Служити довелося в сухопутних військах у штурмовій групі й увесь час перебувати в контактних боях. Техніки в нас узагалі не було ніякої – волонтери пригнали легкові машини, на них ми й їздили. Стріляли з автоматів, гранатометів різних систем, кулеметів. Волонтери з Черкас і Вінниці привозили все – від питної води до бронежилетів. Лише через три місяці нас «легалізували». Тому я хоч і перебував в АТО один рік і три місяці, «зарахувався» мені лише рік. Пізніше вже почало надходити й забезпечення від держави, але якби ми жили лише на ньому, то доводилося б «розтягувати» одну банку тушонки на три дні.
За словами Євгена, в Трьохізбенці доб­ровольців і сепаратистів розділяла лише річка. Перейти на протилежний берег можна було в одній точці через міст, який був підірваний, тож бійці АТО тримали оборону на цьому мосту.



«Я вже попрощався з життям. І там би й загинув, якби не командир»
− Був такий момент, − розповідає Євгеній, ховаючи очі, − на наш блокпост напали, і ми йшли виручати хлопців через ліс, оскільки дорогою пройти не можна було. Ми наступали, але обстрілювали з усіх боків. І метрів за 700 стріляли РГС (ручний автоматичний гранатомет), з нього били по лісу. Загалом міни мали б розриватися ще в гіллі дерев, але ми помітили, що б’ють вони по землі. Переді мною йшли два побратими, і єдине, що я всиг їм крикнути, – щоб вони залягли. Я впав за ними, а за мною впала міна. Більша частина осколків потрапила мені в обидві ноги і спину. Але їм у ноги теж дісталося по одному. Коли мої побратими відтягнули мене до окопу, ризикуючи своїм життям, і почали джгутами перемотувати ноги і спину, водночас просили допомогти вивезти поранених (нас було троє). За нами стояла 93-тя бригада на відстані кілометра. У них була техніка, якою все це можна було зробити. Проте нам ніхто не допоміг. А нас було лише 15 осіб. І ми, поранені, відстрілювалися й вели бій, оскільки просто не було вибору. Я, чесно кажучи, не думав, що вийду з того окопу, бо єдине, що я міг, це лежати й стріляти.
Несподіваний порятунок прийшов від командира підрозділу Віктора Давидова, який, ризикуючи життям, вивіз із поля бою Євгенія та ще одного пораненого.

− Я потрапив у госпіталь в Новоайдар, а потім – у Сватово. Там лікар сказав, що якби ми спізнилися хвилин на 10, то я б помер від втрати крові, − пригадує Євгеній.
Далі було лікування і реабілітація, що тривали... всього три тижні.
− Найстрашніше було, звісно, першого дня, коли я прийшов до тями після наркозу. А страшно було від того, що я не вічував ніг, тож подумав, що не зможу ходити. Після Новоайдару і Сватового були Харків і Полтава. В останній із лікарень я добровільно залишив лікування і повернувся на передову, де вже робив перев’язки і доліковувася, як міг, − говорить АТОвець...
Євгеній Веретенін: «Найстрашніше було, коли прокинувся і не відчув ніг»Порвані артерії, пошматовані зв’язки... Частина осколків і досі в тілі Євгенія. Але лежати в госпіталі він не міг, знаючи, що на передовій ідуть жорстокі бої. Найбільш вражаюче в цій історії те, що строкову службу Євгеній Веретенін не проходив, тож стріляти з усієї зброї вчився безпосередньо в бою.
Старший навідник гаубичної батареї, артилерист Євгеній Веретенін отримав медаль «Захиснику Віт­чизни» та орден «За мужність» за порятунок бойових побратимів. Але коли старший сержант Веретенін повернувся додому, його тут чекали ще два удари. За рік померли дідусь і бабуся – названі батьки Євгена. У той же час з’явилися їхні родичі, з якими до того він навіть не був знайомий, і заявили про свої права на їхній будинок у Малій Висці.
− Я повернувся додому й зрозумів: тут мені не раді й ніхто не чекає. Сидів у парку на лавочці й міркував над тим, як повернутися на фронт, бо що робити тут, на мирній території, я не розумів. Потім випадково зустрів одну дівчину, яка переконала мене, що треба здобути вищу освіту і трохи освоїтися в мирному житті. Я вирішив так і вчинити, − розповідає Євгеній.
Зараз Євгеній Веретенін – студент-«заочник» першого курсу спеціальності «Комп’ютерна інженерія» факультету інформаційних технологій і систем Черкаського державного технологічного університету.
Зважаючи на свої «особливі» обставини з житлом, студент у Малу Виску не повертається, а шукає роботу. На час нашого спілкування він збирався до Одеси, говорить, що планує влаштуватися інкасатором, оскільки роботи без зброї та постійного адреналіну і ризику для життя вже не уявляє.

− Думки про повернення на фронт не полишаю. Під час бойових дій ти знаєш, хто твій ворог, у кожного свої завдання. А тут дуже мало людей, які розуміють і підтримують. Часто ставлять дурні запитання типу: «А ти служив?» «А стріляв? Людей убивав?» «А як це?», тому все частіше на перше питання відповідаю: «Ні», щоб далі не розпитували, − говорить боєць.
На звпитання про психологічну реабілітацію Євгеній заперечливо хитає головою і стверджує, що йому це не потрібно:
− Сняться жахи, кричу вночі, але... з цим просто треба навчитися жити.
За весь час інтерв’ю він ні разу не подивився мені в очі...

Ірина Коваль