Життєва історія ветерана АТО Євгенія Веретеніна більше схожа на сюжет мелодраматичногофільму. Навіть не віриться, що скільки випробувань випало на долю однієї людини, й що боєць не лише не зламався, а, навпаки, загартувався, як сталь, і з оптимізмом дивиться в майбутнє. Євгеній був одним із перших українців, які добровольцями пішли відстоювати незалежність і територіальну цілісність нашої держави на Сході. Поки він був на війні, смерть забрала його прийомних батьків, а родичі несподівано з’явилися вже під час переділу спадщини – сімейного будинку, – повідомляє Нова Доба
− Народився я в місті Мала Виска, що на Кіровоградщині. Своїх біологічних батьків не знаю. Мати залишила мене в парку в листі (Євгеній народився на початку листопада), там мене знайшла бабуся, яка й стала моєю справжньою мамою. У бабусі й дідуся, які були мені за батьків, я прожив до 20-ти років. Закінчив професійно-технічне училище №16 за спеціальністю «Кухар-кондитер». Працювати за здобутим фахом не планував (посміхається, – авт.), це було суто для себе – щоб умів приготувати їсти, навіть якщо житиму без дружини. А після АТО на приготування тортів, звісно, взагалі не тягне.
Коли почалася війна, Євгенію якраз «стукнуло» 20 років. А через тиждень після святкування ювілею він уже був на фронті. Як стверджує сам боєць, намагався потрапити через військкомат, але це б зайняло багато часу, тому він пішов добровольцем в 24-й окремий штурмовий батальйон «Айдар».
− Першим місцем мого призначення був сектор «А» − село Трьохізбенка Луганської області – безпосередньо лінія фронту. Служити довелося в сухопутних військах у штурмовій групі й увесь час перебувати в контактних боях. Техніки в нас узагалі не було ніякої – волонтери пригнали легкові машини, на них ми й їздили. Стріляли з автоматів, гранатометів різних систем, кулеметів. Волонтери з Черкас і Вінниці привозили все – від питної води до бронежилетів. Лише через три місяці нас «легалізували». Тому я хоч і перебував в АТО один рік і три місяці, «зарахувався» мені лише рік. Пізніше вже почало надходити й забезпечення від держави, але якби ми жили лише на ньому, то доводилося б «розтягувати» одну банку тушонки на три дні.
За словами Євгена, в Трьохізбенці добровольців і сепаратистів розділяла лише річка. Перейти на протилежний берег можна було в одній точці через міст, який був підірваний, тож бійці АТО тримали оборону на цьому мосту.
«Я вже попрощався з життям. І там би й загинув, якби не командир»
− Був такий момент, − розповідає Євгеній, ховаючи очі, − на наш блокпост напали, і ми йшли виручати хлопців через ліс, оскільки дорогою пройти не можна було. Ми наступали, але обстрілювали з усіх боків. І метрів за 700 стріляли РГС (ручний автоматичний гранатомет), з нього били по лісу. Загалом міни мали б розриватися ще в гіллі дерев, але ми помітили, що б’ють вони по землі. Переді мною йшли два побратими, і єдине, що я всиг їм крикнути, – щоб вони залягли. Я впав за ними, а за мною впала міна. Більша частина осколків потрапила мені в обидві ноги і спину. Але їм у ноги теж дісталося по одному. Коли мої побратими відтягнули мене до окопу, ризикуючи своїм життям, і почали джгутами перемотувати ноги і спину, водночас просили допомогти вивезти поранених (нас було троє). За нами стояла 93-тя бригада на відстані кілометра. У них була техніка, якою все це можна було зробити. Проте нам ніхто не допоміг. А нас було лише 15 осіб. І ми, поранені, відстрілювалися й вели бій, оскільки просто не було вибору. Я, чесно кажучи, не думав, що вийду з того окопу, бо єдине, що я міг, це лежати й стріляти.
Несподіваний порятунок прийшов від командира підрозділу Віктора Давидова, який, ризикуючи життям, вивіз із поля бою Євгенія та ще одного пораненого.
− Я потрапив у госпіталь в Новоайдар, а потім – у Сватово. Там лікар сказав, що якби ми спізнилися хвилин на 10, то я б помер від втрати крові, − пригадує Євгеній.
Далі було лікування і реабілітація, що тривали... всього три тижні.
− Найстрашніше було, звісно, першого дня, коли я прийшов до тями після наркозу. А страшно було від того, що я не вічував ніг, тож подумав, що не зможу ходити. Після Новоайдару і Сватового були Харків і Полтава. В останній із лікарень я добровільно залишив лікування і повернувся на передову, де вже робив перев’язки і доліковувася, як міг, − говорить АТОвець...
Порвані артерії, пошматовані зв’язки... Частина осколків і досі в тілі Євгенія. Але лежати в госпіталі він не міг, знаючи, що на передовій ідуть жорстокі бої. Найбільш вражаюче в цій історії те, що строкову службу Євгеній Веретенін не проходив, тож стріляти з усієї зброї вчився безпосередньо в бою.
Старший навідник гаубичної батареї, артилерист Євгеній Веретенін отримав медаль «Захиснику Вітчизни» та орден «За мужність» за порятунок бойових побратимів. Але коли старший сержант Веретенін повернувся додому, його тут чекали ще два удари. За рік померли дідусь і бабуся – названі батьки Євгена. У той же час з’явилися їхні родичі, з якими до того він навіть не був знайомий, і заявили про свої права на їхній будинок у Малій Висці.
− Я повернувся додому й зрозумів: тут мені не раді й ніхто не чекає. Сидів у парку на лавочці й міркував над тим, як повернутися на фронт, бо що робити тут, на мирній території, я не розумів. Потім випадково зустрів одну дівчину, яка переконала мене, що треба здобути вищу освіту і трохи освоїтися в мирному житті. Я вирішив так і вчинити, − розповідає Євгеній.
Зараз Євгеній Веретенін – студент-«заочник» першого курсу спеціальності «Комп’ютерна інженерія» факультету інформаційних технологій і систем Черкаського державного технологічного університету.
Зважаючи на свої «особливі» обставини з житлом, студент у Малу Виску не повертається, а шукає роботу. На час нашого спілкування він збирався до Одеси, говорить, що планує влаштуватися інкасатором, оскільки роботи без зброї та постійного адреналіну і ризику для життя вже не уявляє.
− Думки про повернення на фронт не полишаю. Під час бойових дій ти знаєш, хто твій ворог, у кожного свої завдання. А тут дуже мало людей, які розуміють і підтримують. Часто ставлять дурні запитання типу: «А ти служив?» «А стріляв? Людей убивав?» «А як це?», тому все частіше на перше питання відповідаю: «Ні», щоб далі не розпитували, − говорить боєць.
На звпитання про психологічну реабілітацію Євгеній заперечливо хитає головою і стверджує, що йому це не потрібно:
− Сняться жахи, кричу вночі, але... з цим просто треба навчитися жити.
За весь час інтерв’ю він ні разу не подивився мені в очі...
Ірина Коваль