Відділ студентського розвитку та культурних програм Черкаського державного технологічного університету продовжує знайомити з конкурсними роботами в межах щоденника літературного конкурсу «КРИЛА УКРАЇНСЬКОЇ ПЕРЕМОГИ», який триває в ЧДТУ із 25 березня по 15 квітня 2022 року.
Сьогодні пропонуємо твори Олександри Смілянець із Жашкова одразу в двох номінаціях: «Патріотична поезія» та «Патріотична проза».
Той час прийшов
...Той час прийшов! Ми знову на розпутті.
Вершиться доля: БИДЛО чи НАРІД?
І образ Божий в хаті на покутті
додасть нам сили, захистить від бід.
Ми – УКРАЇНЦІ! Ми – ХОЛОДНОЯРЦІ!
Ми воскресали тисяча разів!
Не селюки, не дурні-голодранці,
а славні діти русичів-князів!
Ми ще живі. І досі ми свобідні!
У нас в руках виблискують мечі!
Захистимо КОРДОНИ наші СХІДНІ,
щоб не почуть у Києві плачі!
...Підняти стяг! – Пора настала, браття!
Перун уже нам окропив ножі!
Священний гнів, сміливість і завзяття
очистять НАШУ ЗБРОЮ від іржі.
Здригайтесь, гори! Відступіться, тіні!
О, сонце миле, освіти наш путь.
Даємо клятву рідній Україні,
що на коліна вороги впадуть.
За Україну, браття, за Свободу!
На битву йдем зі запалом бійця!
Клянемося вкраїнському народу
на вірність і що будем до кінця.
Вогонь Свободи, нашої Свободи
осліпить очі нелюдам-катам.
Лишімо чвари, розбрат і незгоди,
Плече підставмо сестрам і братам!
Згорить весь світ, зостанеться руїна.
Нехай наступить найчорніша ніч -
Більш не впаде Карпатська Україна,
І не впаде більш Запорізька Січ!
...До біса слава! Вірні клятві!
Вірність — наша сила!
Краще смерть,
ніж жити в рабстві!
Воля нас зродила!
О, побратими!
Стяг наш під небом.
В ніч цю живими
ще ходимо степом.
У бій — вже скоро!
Не можна впасти!
За степом ворог
готує наступ!
Напоготові!
Хай ворог вжахнеться!
Орлів двоголових
Ми вразимо в серце!
Кріпіться, браття!
Господь Всевишній,
Горить багаття
У грудях грішних.
Ніччю глухою
Душа не осліпла.
Ви не герої,
Ви Воїни Світла!
...До біса слава!
Лиш дух Свободи!
Козацька держава,
Вкраїнський народе!
Свічки горять там, де темно
(Присвячується героям Крут та всім українським героям)
…Нищівній силі Московії може мужньо ставити відпір тільки та частина українського народу, яка не на словах Україні служить, не на язиці її мас, але в серці своєму її носить, і жодній силі її зі серця вирвати не дає.
Михайло Ломацький
І
Спочатку п'ять, потім десятки огнів миготіли під куполом Софіївської церкви. Розмиті тіні тривожились – нервово, злякано, невпевнено.Під важкими подихами людей свічки то майже гасли, то непорушно слухали гіркі молитви тих, хто їх тримає.Люди, як метелики билися об святе, істинне, вічне.
Темно. Сонце вже давно зайшло за обрій.Ми залишились одні.Одні проти ночі, з маленькими свічами, з неясними думками, в духовній напівтемряві. Що нас чекає? Яка то буде пітьма?Дивимось одне на одного, помічаємо у кожного розгубленість в очах і опускаємо погляди.
Кожен молиться на одинці. Я мовчу. І серце моє мовчить, бо коли стоїш у церкві, то думаєш: про що моляться інші. Про щастя, здоров'я, дітей? Про трохи приземлене і про трохи високе.Я завжди задумувалась над цим, намагалась розпізнати прохання по обличчях. Але сьогодні все ясно. Не треба силуватись, щоб пізнати.Очі від сліз ясні. Слова більш правдиві. Ми всі молимося про одне і теж. Про…
Час від часу щось маленьке вдаряється об вітражні віконця. Досить! Це насторожує, не дає зосередитись. Нащо?Чи це заважає тільки мені? Може я найбільше злякана, бо справді розумію, що почнеться взавтра і продовжиться опісля? О, ні. Мабуть, більшість тут все-таки все розуміє. Дрібні комашки летять на світло. Правда їм байдуже чи то вогонь святої свічки, чи мерехтіння лампи. Нам – ні. Як би ці метелики знали, що згорять у вогні, чи зліталися вони б на світло? Напевно, так. Якщо ці метелики як ми. Може ми згоримо, але не дамо страху спопелити себе.
Я все чекала. Чого? Напевно, чуда. У моїй уяві білокрилий ангел з небес мав спуститися з неба і передати слова Бога. Всі теж чогось чекали. Тим часом свічки повільно текли гарячими восковими сльозами на руки, але не обпікали. Я вже боялась, що народ потроху розійдеться. Декілька священників теж це відчули і почали читати вголос. І тут сталось дивовижне. Якийсь молодий юнак підійшов до пастера і щось прошепотів. У відповідь той заперечив. Хлопець знову щось сказав, але впевненіше. Священник в мить змінився, знітився і через мить погодився.
«Хто він? Чого хоче?», – почулось звідусіль.
«Більшовик. Агітувать буде».
«Хай іде до біса! А не в церкву».
Сміливий юнак не розгубився. Він взяв у руки невеличкий клаптик паперу, швидко проводив очима рядки і закричав:
«Браття-українці! СВІЧКИ ГОРЯТЬ ТАМ, ДЕ ГІРКО, ТАМ, ДЕ ТЕМНО. Я говорю від імені тих, кому не байдужа доля України. Від імені тих, котрі радше зневажать своїм життям, ніж долею народу. Ніч прийшла на Україну. Ба гірше, тьма прийшла на людські голови. Горобину-ніч можна пережити, будучи разом, захищаючи свою землю і свою віру. Як же просвітити уми тих, хто повірив не Господу-Богу, а безбожним убивцям, що обіцяють землю в обмін на свободу. Яку землю ті обіцяють? Ту, якою присиплять наші груди?
Браття-українці, СВІЧКИ ГОРЯТЬ ТАМ, ДЕ ГІРКО, ТАМ, ДЕ ТЕМНО. Якщо ми проміняємо свободу на хліб, то скоро лишимося і хліба, і свободи. Ті підлі більшовицькі гієни – безжальні, бо безбожні. Для них не існує ні неба, ні людської душі. Страшенно жаль, що влада у руках тих недолюдків. Владу вони отримали шляхом брехні, шляхом абсолютного знецінення людського життя. У Біблії є такі слова: «Не ставайте рабами людей, бо викуплені дорогою ціною». Господь створив нас вільними!Господь створив нас сильними!Не для того наші предки проливали свою кров, щоб зараз нас уярмили, розтоптали, знищили.
Браття-українці, СВІЧКИ ГОРЯТЬ ТАМ, ДЕ ГІРКО, ТАМ, ДЕ ТЕМНО. Але поки ми живі, поки ми при ясному розумі, тим більшовицьким псам не вбити одвічний дух свободи, що пульсує у нас в крові ще від часів козацтва. Поки ми стоїм пліч-о-пліч, поки Київ під жовто-блакитним прапором, доки і живе Україна! Але якщо ми злякаємося, прикинемося байдужими і німими, плюнемо на подвиги наших земляків, добровільно спалимо літописи нашої історії, що беруть початок від Київської Русі, то Україна перестане існувати як держава, то українці перестануть існувати як народ, то мова наша стане мертвою або від неї навіть не залишиться і сліду.Підніміть голови вгору!Мільйони замордованих в російській неволі українців споглядають на нас з неба. Чи не соромно перед ними, чи не совісно перед Господом, чи зможем спокійно спати? Чи встане коли–небудь Україна після більшовицького терору? Ніхто не знає. Хіба що Дніпро, який скорботно мовчить. Навіть якщо після непрощенної поразки Україна воскресне, постане з попелу як Сфінкс, якщо виживуть наші діти, зберігши свої тіла від російських куль, а голови від ганебної брехні, то що про нас скажуть майбутні покоління. Нас не буде тоді на світі, але нас вони запитають як можна було бути такими дурними, наївними, безпорадними.
Браття– українці, СВІЧКИ ГОРЯТЬ ТАМ, ДЕ ГІРКО, ТАМ, ДЕ ТЕМНО. Але ця скорбота мине лише тоді, коли ми почнем боротися з тим злом, що йде з півночі. Якщо ми будемо вірні Батьківщині, більшовики не знищать нас. Не виростуть і не окріпнуть на горах людських кісток і людському м’ясі. Ми православні християни станемо на захист один одного, інакше нас поведуть на розстріл поодинці. Ми виграємо війну за нашу віру, свободу і честь. Козаки завжди брали у бій ікону Покрови, ми ж, їхні нащадки, візьмемо на поле бою святий образ Матері-України. Якщо і загинемо, то під стягом своєї держави – вільної, незалежної, суверенної!»
Всі були вражені. Всі були піднесені. Сльози радості виступили на очах у недавно зневірених, розбитих, розгублених. Та найбільше була вражена я. Найшвидше стукало МОЄ серце! Не стільки правдиві слова пробудили змучені людські душі, як молодий юнацький запал змусив повірити в те, що несло в собі надію і безмежну силу. Це було диво, яке ми всі чекали весь вечір, яке найпалкіше чекала я. Він напевне із загону січових стрільців. Зараз там проходить підготовка молодих гімназистів. Я подивилась на нього ще раз і стало холодно. «Він загине однин із перших. Завжди гинуть найкращі». Стало важко дихати. Вийшла з церкви, проводжаючи поглядом покриті голови і позолочені ікони.
Надворі було прохолодно. Майже морозне повітря на мить змусило забути пережите і побачене. Враз небо почало здаватись високим куполом, сузір’я – малюнками на стелі. Вітру не було, але дивне відчуття огорнуло душу – відчуття безвиході. Ніби все навкруги рухається, намагається вирватись в інші світи. А ти стоїш, розуміючи марність цих спроб. Замерехтіли зорі. Зробивши глибокий вдих, я знов спробувала подивитись на світ по-інакшому. Ні, не можу думати про далеке. Що то було в церкві? Молитва про мир, заклик до зброї. В наш час тут не доречне взаємовиключення. І від цього важко. В історії людства було сотні великих, довгих, кривавих битв. Про них писали в історії. А чи дізнається світ про нашу битву, а тим паче, коли програємо в ній?Здається, коли починається будь-яка війна, то спалюються всі Біблії світу, забуваються всі заповіді і всі молитви. Звичайно, тоді легше вбивати. Наш ворог теж змусив своїх вояків зректися віри і повірити в нового бога – Пролетарського. Замінив добро на жорстокість, правду – на брехню «во имя родины», і ніхто це не помітив, і ніхто це не зупинив…«Свічки горять там, де гірко, там, де темно», – згадались слова з промови… Дивно, чому він повторював ці рядки?
ІІ
Вже впали Катеринослав, Полтава, Харків, Одеса. На черзі серце України Київ. Наш ворог насувається з 4 фронтів:з Півночі, з Північного Сходу, від Чорного моря, від Полісся. Але найбільша небезпека – нерозуміння людьми того, що відбувається, в яке ярмо кладуть свої бідні голови. Якщо ми програємо ідеологічну війну, то загинемо не дійшовши до поля бою. Війна почалась ще задовго до проголошення нашої незалежності. Ніякого перемир’я бути не може! Або ми виборемо право на існування або зазнаємо абсолютної поразки», – вдосвіта чулися слова старшин в юнацьких школах.
Молоді люди з усією серйозністю відгукувались на заклик до боротьби. З усією скорботою усвідомлювали як падає влада Української Центральної Ради, як конає Україна. Величний полк з мільйонів українців, які сотні років боролись не за землю, а за свою державуі свободу, мовчки відходили вбік, навмисне не помічали ворога, що вже зарядив гвинтівку. Їх залишилось ледве до 3 сотень. Героїв, які готові були віддати життя за високу ідею. Всі інші з різних причин зрадили мрію про незалежність. Одні через моральне виснаження швидко заражались ідеями Пролетаріату. Інші, розчарувавшись в усьому, збайдужіло спостерігали за тим, що буде далі.
В більшості гімназій і академій заняття вже декілька днів не проводилось. Через загрозу повномаштабної війни всі юнаки занадто швидко подорослішали, стали мовчазними. Здавалось, лише вони носили траур на своїх дитячо– юних обличчах. Дивувало їхнє глибоку усвідомлення трагедії нації. Вони читали Шевченка. Вони вчили історію України.
Друга половина дня. В порожніх коридорах самотньо і моторошно звучали юнацькі голоси. Вони жваво щось обговорював, але по їхній інтонації і силі голосу легко було зрозуміти, що мова йде не про матеріал з підручників, а про щось дійсно важливе і близьке кожному.
– Вже другий день вчимо повороти. І це тоді, коли ворог дихає в потилицю. Директорія з великим запізненням відкинула ідеї автономії і федералізації. Проголосила універсал про незалежність, коли вже по суті той нічого не значив, – з незайвим гнівом проказав Андрій.
– Я згоден. Та не забувай, ми будем битися не заради Михайла Грушевського, а заради майбутнього нашої держави, заради українців…
– Яким байдуже до тієї України, – перебив його Павло.
– Мені до болю жаль, – продовжив Павло, – що зірку незалежності кинули людям в той час, як забули про її цінність, ба більше, вбачали в ній загрозу. Селяни – основна сила, на яких тримається більшовицька власть, були позбавлені патріотичного виховання. Для них не існує вищих цінностей, ніж клапоть земля і скотина.
– Революцї творять романтики, до речі такі як ти. Я ж впевнений, справа не тільки у вихованні. Якби в нас була боєздатна армія, більшовики і носа боялись би сунути, не те що захоплювати цілі міста. Україну вже ніхто не врятує. Я готовий віддати за неї життя, хоча і знаю – це нічого не змінить. Встановлюючи свій режим, вони знищать всіх, хто насмілиться сказати проти. Я ж не зможу мовчати. То не краще загинуть в бою героєм, ніж померти боягузом?
– Твої батьки живі? – раптом запитав Андрія худорлявий юнак.
– Ні, – відповів той, трохи помовавши. Батька розстріляли ще там, в Росії. Мати не витрамала цього.
– Твій батько виступав проти ?
– Як би то. Його повели на розстріл тільки за те, що він дворянського роду. Я за день до того поїхав сюди на навчання. Дізнався про це два тижні тому. Призначену мені кулю я отримаю з рушницею у руках, а не із зав’язаними очима.
– Мої ще живі. Батько пастер у сільській церкві. Думав я теж стану…Хоча, навіщо вчитись на священника, коли скоро нас захоплять атеїсти і не залишиться жодного собору, – почав свою історію Сашко.
– Не засмучуйся, ще можеш піти в монахи,– засміявся Павло. Засміялись всі.
ІІІ
Ганна пізно повернулась додому. Зовсім не спала. Важкі думки, слова того стрункого юнака, зірки, молитви, плачі людей у церкві – все змішалось в щось нереальне і неясне.
Мати сиділа перед іконою. «Мабуть, вона молиться за мене», – подумала Ганна і їй стало совісно. Олена Степанівна була дуже побожною жінкою. Але ніколи не молилась за себе – тільки за дітей. Помітивши дочку та кинулась до неї і хвилини зо дві не відпускала від себе.
– Ах, доню!Я вже змучилась. Де ти так довго була?
– Не хвилюйтесь. У церкві…На нічній службі. А де брат?
– Ох, діти!Зараз так неспокійно, а ви не жалієте ні себе , ні мене…
– Він записався до добровольців?
Мати голосно заридала. «Проводять якісь ученія.»
– Ну, бачте. Всього лиш навчання, – намагалась заспокоїти дівчина.
– Де ж таке бачено, що дітей на війну відправляли? Хіба немає кому захищати Київ? Чим ті діти зарадять!А Павлуша і стріляти толком не вміє!– і знов ридання прокотилися по темній кімнаті.
– Батько досі на заводі? –боязко запитала.
Мати мовчала.
– Що він там робить? Він же не…
– Так, доню. Він за нову власть.
– За більшовицьку?
– Донечко, яка різниця. Не думай про це. Та й вони, кажуть, землю роздадуть. Жити може стане легше…
– А брат…
– Батько ніколи не дозволить йому.
Ганна мовчки відійшла і нечутно вийшла з хати.
Куди мені? Так, батьки мені чужі. Вже…Не хочу повертатись додому. Їм байдуже, що їх діти готові віддати усе заради… високого, героїчного… України. Я піду до брата. Так. Може, їм будуть потрібні медсестри. Так… Якою ж я буду щасливою, якщо хоч чимось допоможу тим сміливцям. Крові я не боюсь…Треба прийти до світанку. Скоріше за все, вони від’їжджатимуть ешалонами. Чи побачу я ЙОГО? Ах, якби один лиш раз. Один лиш раз!
Іду, поспішаючи. Чому? Куди спішу?До кого?.. О, краще не запитувати, бо зупинишся, зрозумівши беззмістовність своїх кроків. …Як подорожній без годинника… Не знаєш, чи встигнеш, чи можливо занадто пізно…поїзд пішов. Ідеш по колії. Під ногами пісок, перемішаний з чорним вугіллям…Чорний пісок, біла сукня… Ах… Я йду повільно чи занадто швидко? Зупиняюсь. Підіймаю очі до неба. Видих… наче намагаюсь затушити свічку… Не зараз… Пізніше. О, скільки я так незворушно стою, байдуже дивлюсь перед собою? Хвилину, годину? Чи може, це мені здається, може йду, але не чую кроків, не відчуваю землі під ногами… Нікого немає… Ах, де ж той поїзд з вояками? А думки – вони одною за одною змінюються по одному і тому колу. Води… Хочу прохолоди, ні, не втамувати спрагу… прохолоди, морського вітру. Я далеко від моря. О, вокзал! Нарешті я прийшла… Не знаю, де я була до цього, і скльки часу минуло, відтоді коли обрала і ступила на цей шлях… Задовго до того, як я зробила крок…. На вокзалі нікого. Поїзди стоять нерухомо… Може, я себе обманюю? Я не зможу дивитись, як будуть гинути герої, як буде падати Київ. Минають століття. В чому шукати спасіння своєї душі і сенс життя?. В чому шукали давні мудреці? В чому шукати мені?
На вокзалі вже стояли потяги. Нічні ліхтарі ще світили. Вихованці юнацьких шкіл підходили групами. Кожен вирушав з передчуттям найважливішої події у житті. Думаю, всі все розуміли. Але, коли береш у руки гвинтівку, тільки тоді дійсно усвідомлюєш – ти стріляєш у чиєсь серце, навіть ворога, і ти так само можеш впасти від кулі. Якщо, дійсно, у небі гасне по одній зірці, коли хтось помирає, то якого зорепаду чекати сьогодні, а якого взавтра? І чи не згасне колись сонце, як почнеться ще одна війна. Війна проти людяності, справедливості і свободи.
Темно-оранжеві тіні лежали на сірих дорогах. Так, те світло схоже на тінь. Навіщо горять ці ліхтарі? Хто їх запалив? Кондуктор? Він загине на снігу, можливо відразу або від поранення. Він страждатиме. Принизливо стікатиме кров’ю. Першим стріляє той, кому найбільше соромно бути застреленим? Чи не так? Який абсурд! Яка дурниця! Чорні потяги скажено неслись по рейсах, а потім повільно проїзджали поруч. Як весело, коли вони швидкі і як страшно, коли вони повільні. Вони відчувають те ж саме? Я маю обов’язок перед моїм народом, пред Богом і совістю. Чорний потворний метелик бився об брудне скло нового, але надбитого ліхтаря. Дивно було те, що це було щось схоже на метелика, а не на жука. Дивно, що новий ліхтар був надщерблений. Як ранене тіло молодого юнака. Страшно було дивитись як той зачумлено бився, божевільний, божевільний. Не заляпай мене кровю… Це найкраща моя сукня. Хіба достатньо у їхньому тілі крові, щоб залити сні? Моя сукня поза небезпекою… Досить! Досить! Так скажено битись безглуздо – ніщо не варте бодай одного твого удару. Убийся, швидше! Він ніколи не буде моїм. Безпричинно, згадалась бабина хустка, якою в дитинстві так наївно ловила метеликів. Приплив жалю до комахи, до себе, до нього запаморочив її. Прости, прости… Ти все одно замерзнеш, прости, що я топчу тебе своїми словами. Ти так хочеш зігрітись? Знову стало холодно. Рейси напевно гарячі. Так хочеться прикластись щокою до них, до Нього… Краще б я не зустрічала б його… Я кохаю тебе!Я рада однією думкою про тебе!… Ти чуєш мене? Чи вже розстріляний?!
ІV
Якщо це і є свобода, добре, я назвуся вільною. Я одна в кімнаті. Двері зариті. Ким? Чому? Ні, мене не дивує те, що мене ув'язнили совєти – в наш час це цілком нормально. Мене це не обурює. Я тут, бо поставила в церкві свічку. Брешу, дві. Не памятаю заради кого згоріла друга. Ах, згадала… За НЬОГО. Де він? Чому я тут одна, невже до мене ніхто ніщо не порушував! Маленькі отвори на стіні. Тих воїнів… Їх всіх розстріляли! Не дочекались мене. Я хотіла б познайомитися з ними, поговорити про... Ах! То з-о-о-орі. На стелі. Мабуть, позаду них сонце. Воно там є. Є! Є в цьому переконанні щось високе, чи не так? Не так. Нічого, це замилування триватиме недовго. Я знов згадаю, що зорі —всього-навсього… А, може, то все-таки душі? Скажіть, скажіть, просто скажіть це! Мені не треба ні аргументів, ні доказів. Навіть, вам вони не потрібні! Ікакше, чому ми раптово всі опиняємся у тюрмі. А може не раптово? Навпаки дуже повільно… Вони впускають нам у груди свою отруту і чекають. Спочатку німіє язик, потім відмирає мозок і тіло стає беззахисним. Тебе – отупілого і затуманеного – ведуть за руку, кудись. Жінки уявляють, що то таємничі кавалери запрошують їх на танець. Просять хвилинку, щоб надіти пишний головний убір, а у відповідь: «Нєположено!».
Ви можете ув'язнити й зорі, але тільки мої. Розстеліть над головою дрібненьку решітку. Спотворте небо ґратами. Розхитайте мою крихку віру, срібний човник, повний мрій… Темні обриси дерев. Туманно. Дивно, але не моторошно. Хочу оп'яніти від диму, але не задихнутись. Так можна? Адже, крайнощі — безістинні. Головне не змиритись зі злом, не звикнути ні брехати, ні чути брехню. Головне? Другорядне? Люди змінюються. Люди підлаштовуються. 1918... З чого починати відлік нового часу? З грандіозної битви? З наукового відкриття? З божественної драми? З початку війни? З кінця війни? Зі знаку питання?
Нагадуємо, конкурсні роботи приймаються до 15 квітня 2022 року включно у трьох номінаціях: Патріотична поезія; Патріотична проза; Авторська патріотична пісня. Надсилати їх можна на електронну пошту Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. або передавати особисто у Відділ студентського розвитку та культурних програм ЧДТУ (корпус № 2, каб. 218).