– І що?
– А те, що частка «не» викликала невдоволення. І ті, хто її чув чинили мені всілякі перепони у досягненні мети. Після закінчення філософського факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка не хотів працювати у київському обкомі Компартії України, бо дуже бажав продовжити навчання в аспірантурі. Довелося свій вчинок пояснювати в ЦК партії. Секретар Центрального Комітету сказав:-«Розумієш, якщо заартачишся, то той обком зарубає тобі аспірантуру. Тому посилаємо тебе до Черкаського обкому Компартії України, там щойно утворена нова область. Обіцяю, що через 2 роки роботи будеш в аспірантурі. В Черкасах зустріли привітно, умовили піти до Комітету ЛКСМУ. Згодом з’явилася перспектива бути обраним секретарем обкому комсомолу Не хочу, бо обраному не так легко піти з посади. Тоді йди 2 секретарем Черкаського міськкому партії, а ні – першим секретарем будь-якого райкому. Не хочу, не хочу. І через це «не хочу» таки став аспірантом на кафедрі філософії Київського державного університету.
– То правильно,що відмовлялись?
– Лише одного разу ні. Родом я із Чигирина, а батька закинула доля на Тернопільщину. Там я і 10-річку закінчив. Подав я документи до столичного вишу. Але пізно, поки видавали золоту медаль, документи вже не приймали. Довелося познайомитися із міністром освіти-треба було взяти дозвіл. Із ним пішов в приймальню ректора, передав папір через секретаря. А ж тут відчиняються двері: «А хто це такий? Зайди до мене.» Володимир Бондарчук годину випитував мене: як там бандерівці, як уживаються греко-католицька і православна церква. Коли ж я сказав, що хочу навчатися на факультеті міжнародних відносин, ректор зауважив: «Ти ж юначе, уже філософ. Іди на філософський». Я у відповідь: «Не хочу». – Тоді 2 місяці понавчайся – і переведу тебе, такого тямовитого, на будь-який інший факультет. Через 2 місяці я зрозумів, що закомизився дарма.
– Важкувато було філософствувати за тоталітарної системи?
– Так, треба було поміж крапельками. Але і в кандидатській дисертації «Сучасні фальсифікатори ідейної спадщини Шевченка» і в докторській «Критичний аналіз сучасної буржуазної ідейної спадщини українських революціонерів-демократів» мені вдалося відкрити вікно України у світ. Адже це у нас нічого не знали і не хотіли знати про Україну, а у Мюнхені, у Римі, Гарварді та інших вивчали нас.
А за одну з моїх книг за радянських часів редактора видавництва «Наукова думка» вигнали з роботи. Мене ж пронесло.
– А не каєтеся, що засмічували мізки студентам марксизмом-ленінізмом?
– Ось моя остання книга «Філософія нашої історії». Вже передмова свідчить про її зміст. Акцентую увагу не на хронологічній послідовності історичних подій чи ролі історичних діячів, а викладаю філософське бачення історії України ХХ ст. – соціальні процеси і їх причини, спонукальні сили і наслідки діяльності людей, розкриваю суперечності та помилки «Матеріалістичного розуміння історії». А ось і назви розділів: «Утопічний характер теорії «наукового соціалізму», «Крах комуністичних ілюзій і розпад радянської імперії», «Україна на шляху до європейської цивілізації».
– Володимире Тимофійовичу, Ви старійшина ЧДТУ?
– Так. Із 55 років його історії 50 тут працюю.
– Що побажаєте молодим колегам?
– Докорінно змінювати методику викладання. Має навіки канути в лету принцип: завчив-переказав. Тільки вміння висловити свою думку, наполягати на ній – шлях для міцних знань. Бо таки живучі 3 «З»: зазубрив, здав, забув.
Довідково: В.Т. Шпак - доктор філософських наук, професор, заслужений працівник освіти України, почесний професор ЧДТУ. В Черкаському технологічному пройшов шлях від старшого викладача (1965 р.) до завідувача кафедри філософії. Має понад 50 актуальних наукових праць